Історія справи

ВЕРХОВНИЙ СУД УКРАЇНИ

П О С Т А Н О В А

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

16 вересня 2014 року м. Київ

Колегія суддів Судової палати в адміністративних справах Верховного Суду України у складі:

головуючого Кривенка В.В.,суддів:Гриціва М.І., Гусака М.Б., Коротких О.А., Кривенди О.В., Маринченка В.Л., Прокопенка О.Б., Тітова Ю.Г., - розглянувши в порядку письмового провадження справу за позовом ОСОБА_9 до управління Пенсійного фонду України в Славутському районі та м. Славута Хмельницької області (далі - управління ПФУ), третя особа - Славутська центральна районна лікарня (далі - ЦРЛ), про встановлення періоду роботи для призначення пенсії на пільгових умовах,

в с т а н о в и л а:

У липні 2010 року ОСОБА_9 звернувся до суду з позовом до управління ПФУ, третя особа - ЦРЛ, про встановлення періоду роботи з 1 травня 2000 року до часу звернення до суду на посадах завідувача рентген-кабінету та завідувача рентгенологічного кабінету ЦРЛ таким, що підлягає зарахуванню до пільгового стажу за списком № 1 виробництв, робіт, професій, посад і показників на підземних роботах та на роботах з особливо важкими умовами праці, зайнятість на яких дає право на пенсію за віком на пільгових умовах, а також зобов'язання відповідача призначити йому пенсію на підставі статті 13 Закону України від 5 листопада 1991 року № 1788-ХІІ «Про пенсійне забезпечення» (далі - Закон № 1788-ХІІ).

На обґрунтування позову послався на те, що він з 29 червня 1999 року до 1 травня 2000 року працював на посаді лікаря-рентгенолога поліклініки, з 1 травня 2000 року по 2 червня 2008 року - завідувачем рентген-кабінету, а з 2 червня 2008 року до часу звернення до суду - завідувачем рентгенологічного кабінету з виконанням обов'язків лікаря-рентгенолога. 1 вересня 2009 року позивач звернувся до управління ПФУ із заявою про призначення йому пільгової пенсії за віком відповідно до вимог статті 13 Закону № 1788-ХІІ, однак у цьому йому було відмовлено через відсутність необхідного стажу для призначення пенсії.

Славутський міськрайонний суд Хмельницької області рішенням від 9 вересня 2010 року, залишеним без змін ухвалою апеляційного суду Хмельницької області від 5 травня 2011 року, у задоволенні позову відмовив.

Вищий адміністративний суд України ухвалою від 6 березня 2014 року касаційну скаргу ОСОБА_9 залишив без задоволення, а рішення Славутського міськрайонного суду Хмельницької області від 9 вересня 2010 року та ухвалу апеляційного суду Хмельницької області від 5 травня 2011 року - без змін.

У заяві про перегляд судових рішень Верховним Судом України з підстави, передбаченої пунктом 1 частини першої статті 237 Кодексу адміністративного судочинства України (далі - КАС), ОСОБА_9 просить скасувати рішення суду касаційної інстанції, посилаючись на неоднакове застосування Вищим адміністративним судом України одних і тих самих норм права у подібних правовідносинах, а саме статті 13 Закону № 1788-ХІІ. На обґрунтування заяви додано копію ухвали Вищого адміністративного суду України від 7 червня 2012 року № К-3895/10, яка, на думку заявника, підтверджує неоднакове застосування судом касаційної інстанції одних і тих самих норм права у подібних правовідносинах.

Перевіривши наведені у заяві доводи, колегія суддів Судової палати в адміністративних справах Верховного Суд України дійшла висновку про відсутність підстав для її задоволення.

Вищий адміністративний суд України, допускаючи справу до провадження Верховного Суду України, виходив із того, що в доданій до заяви копії ухвали Вищого адміністративного суду України від 7 червня 2012 року № К-3895/10 по-іншому, ніж у справі, що розглядається, застосовано статтю 13 Закону № 1788-ХІІ.

Відповідно до пункту 1 частини першої статті 237 КАС Верховний Суд України переглядає судові рішення в адміністративних справах з підстави неоднакового застосування судом (судами) касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що потягло ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах.

У справі, що розглядається, висновки суду касаційної інстанції ґрунтуються на тому, що займані позивачем посади завідувача рентген-кабінету та завідувача рентгенологічного кабінету не включені до списку № 1 та не атестовані в установленому законом порядку, а тому підстав для зарахування до пільгового стажу позивача періоду роботи на зазначених посадах немає.

Водночас у наданому для порівняння рішенні касаційного суду висновки суду ґрунтуються на тому, що у період фактичного перебування на посаді завідувача рентген-кабінету особа виконувала функціональні обов'язки лікаря-рентгенолога, що підтверджено доказами, і тому має достатній стаж для призначення пенсії на пільгових умовах відповідно до пункту «а» статті 13 Закону № 1788-ХІІ.

Аналіз наведених рішень суду касаційної інстанції дає підстав вважати, що вони ухвалені за різних фактичних обставин, що не дає можливості дійти висновку про неоднакове застосування одних і тих самих норм матеріального права у подібних правовідносинах.

Згідно з частиною першою статті 244 КАС Верховний Суд України відмовляє у задоволенні заяви, якщо обставини, які стали підставою для перегляду справи, не підтвердилися.

Отже заява ОСОБА_9 задоволенню не підлягає.

Ураховуючи наведене та керуючись статтями 241, 242, 244 Кодексу адміністративного судочинства України, колегія суддів Судової палати в адміністративних справах Верховного Суду України

п о с т а н о в и л а:

У задоволенні заяви ОСОБА_9 відмовити.

Постанова є остаточною і оскарженню не підлягає, крім випадку, встановленого пунктом 2 частини першої статті 237 Кодексу адміністративного судочинства України.

Головуючий В.В. Кривенко

Судді: М.І. Гриців М.Б. Гусак О.А. Коротких О.В. Кривенда В.Л. Маринченко О.Б. Прокопенко Ю.Г. Тітов